Хтось виходить з успішного бізнесу під тиском партнерів або конкурентів. А хтось – загрузає в операційній рутині і вимушений одноосібно вирішувати усі проблеми, керуючи процесами вручну. В останньому випадку бізнес з’їдає життя підприємця, коли гроші, які б мали дати свободу, є, а жити – ніколи. Тим цінніші історії людей, які не лише пережили усі кризи, але знайшли у собі сили почати все з початку.

Анатолій Жуковський – бізнесмен, який з честю пройшов усі «американські гірки» українських бізнес – реалій, починаючи з 90-х. Бізнесмен – легенда, вінжодного разу не здався перед викликом проблем, зумів створити унікальну управлінську систему і віднайти власну формулу щастя. Як йому це вдалося – читайте у статті.

У 1991 році я не думав про те, щоб створити бізнес. Все і так було прекрасно, я працював на дуже хорошій посаді у бізнес –асоціації, очолював відділ міжнародних зв’язків. Доки не провів місяць у Сполучених Штатах. Ця подія перевернула мій світогляд: я зрозумів, що прагну жити на Батьківщині, але працювати у совку по совкових правилах більше не хочу.

Усвідомлення прийшло, коли я летів додому у літаку. За моєю спиною двоє мужиків у повній прострації, що називається «бухали по – чорному», повертаючись на «родную Родіну». Попереду на мене чекав хамський «шмон» у Шереметьєво. Начальники з колишніх партійних босів, які звикли будувати управління на примусі і приниженні підлеглих. Необхідність працювати під керівництвом людей невисокого інтелектуального рівня, але «своїх» у середовищі номенклатури.

У цей момент в мене знялися шори, світ перевернувся і з’явився горизонт розуміння, як я буду далі будувати власне життя. Я усвідомив, що так, як раніше жити просто не зможу. Що я більше ніколи не буду: а) бідним, б) залежним.

Повернувшись додому після недовгих роздумів вирішив створювати бізнес. Що таке бізнес я тоді уявляв собі туманно, але бажання скоріше «емігрувати з совка» до гідного життя було дуже сильним. Буквально за тиждень я зареєстрував фірму і назвав її ІМБ: інформація, маркетинг, бізнес. Власне, це і були напрями, якими я збирався займатися.

Фірма розвинулася не швидко, а архішвидко. Місяць – другий я здобував досвід, щось міркував, укладав перші угоди. А потім усе пішло як по маслу. На початку дев’яностих, при повному розвалі господарських зв’язків бізнес був єдиною змогою якогось економічного руху.

Перша фірма була зареєстрована у Кузнецовську, за кілька місяців я створив філію у Рівному. З’явилися дуже хороші угоди з Білоруссю і Росією. В принципі, бізнес легко пішов з самого старту. Через півроку друзі запропонували мені об’єднати зусилля і переміститися до Києва.

У столиці справи пішли не просто добре, а круто. Нас було п’ятеро партнерів, сумарно із потужним інтелектуальним, вольовим, фінансовим потенціалом, зв’язками, бажанням чогось досягнути в житті.

За рік – півтора ми увійшли до десятки найпотужніших фірм Києва. Оперували величезними грішми і робили поставки ешелонами. Впродовж кількох років я у швидкісному режимі пройшов малий бізнес, середній, великий і дуже великий.

Щоправда, за супер – злети  завжди потрібно платити. В якийсь момент стало зрозумілим, що бізнес із такими масштабами, товарними і грошовими потоками, потужністю – небезпечний, та й не завжди моральний. На самому піку я відчув, що є речі, через які я не зможу переступити. Виявилося, що гроші – пахнуть. Тому залишив команду першим, а згодом компанія занепала і зруйнувалася. Партнери через моє рішення обнулили мене фінансово і я миттєво впав, перефразовуючи відоме прислів’я «з князі – в грязі».

Обнуління було болісним. Ще нещодавно ти був впливовим бізнесменом, спілкувався з депутатами ВРУ, міністрами, бізнес – елітою кількох країн. А зараз думаєш, як звести кінці з кінцями. Єдине, що в мене залишилося після розставання з партнерами, була перша фірма у Кузнецовську. На той момент часу вона просто жевріла. Я не закрив її, тому що вона була першим моїм проектом, там працювали хороші люди, з якими ми разом починали, колектив, до якого я звик.

Я підживлював її фінансово з Києва, попри певні проблеми, які виникали в її діяльності постійно після мого від’їзду. Але коли повернувся, зрозумів, що юридично бізнес ще існує, а фактично це – дірка від бублика.

Це не дуже мене лякало, тому що зі мною був мій грандіозний досвід, який я здобув, працюючи у великому бізнесі. У київській команді я виконував функцію аналітика: готував угоди від початку до кінця і знав, як це робиться. Отже, потрібні були лише кошти.

Я передзвонив у Київ знайомому банкіру, з яким ми усі роки працювали разом. Попросив надати мені кредит, невеликі на той час гроші – щось десять чи двадцять тисяч доларів. Дуже добре пам’ятаю цю розмову. Він вислухав мене і сказав: «Я знаю твою ситуацію. Ми гарно попрацювали разом, заробили великі гроші, все було чудово. Коли ти визрієш укладати угоди, як зазвичай – на 10, на 20 мільйонів доларів,  тоді подзвони мені. А поки що не можу тобі нічим допомогти». Більше я ні до кого не звертався, оскільки на цьому «бізнес – поверсі» є два правила: гроші не пахнуть і друзів у бізнесі немає.

Це стало для мене несподіванкою, але руки я не склав. Постягав звідусіль «останні копійки», щось позичив і зумів зібрати суму близько двох тисяч доларів. Ще у мене залишалася не зовсім убита вантажівка з причепом на 8 тон. Нею  я поїхав на київський Пивзавод №1. Уклав із ними угоду і купив перших 400 ящиків пива, які ми разом із водієм завантажували до машини. У Кузнецовську продав через власний невеликий кіоск сто ящиків, а решту здав оптом іншим закладам торгівлі. Потім були Оболонь, Чернігівський пивзавод. Одним словом, я намацав нішу, яка дозволила мені організувати дуже швидкий обіг капіталу. Мої дві тисячі доларів оберталися чотири рази за місяць і давали дохід. Через кілька місяців ми причепили причеп і вже змогли возити 800 ящиків пива. Я купив ще один кіоск на 16 кв.м., а вже за рік кількість торгових точок збільшилася до чотирьох. Це був другий мій бізнес, який я стартував з нуля. За рік два – у справі крутилися 20 – 30 тисяч доларів, життя стало веселішим, усе повернулося на свої місця. Цікавим досвідом стало те, що ти, професор бізнесу, вимушений був повернутися на рівень 3 -4 класу середньої школи. Я послідовно побудував успішний середній бізнес, який на попередньому етапі дуже швидко «проскочив» і залишився вкрай задоволеним результатом. Це був другий момент Істини, коли я зрозумів, що бути олігархом – не моє. На календарі був 1995 рік.

З 1995 по 2000 рік бізнес розвивався цілком успішно. Поки не виникла наступна криза, пов’язана зі зростанням. Поки у тебе працюють 40 – 50 підлеглих, ти можеш досконало керувати такою компанією. Інша справа – коли в тебе з’являються 10 об’єктів, 80 – 100 працюючих. Ти вже не можеш управляти усім, контролювати всіх і бачити ситуацію об’ємно і цілісно.

Отже, у мене виникли дві проблеми. Перша – управлінська, коли довелося відмовлятися від одноосібного управління і делегувати повноваження. Із нею я упорався сам. Вибудував адміністративно – командну вертикаль, призначив заступників. Але була і друга, набагато серйозніша.

Попри те, що фінансові проблеми я вирішив і мені вистачало і на бізнес і на особисті потреби, часу на життя, родину, відпочинок, реалізацію мрій катастрофічно бракувало. У той час ведення бізнесу було складною справою: ризики, рейдерство, наїзди, пресинг податківців, маса проблем, які виникали увесь час. Поки ти на місці – твою фірму постійно атакують, але ти відбиваєш ці атаки. Варто лише від’їхати з родиною на відпочинок або за кордон – під час кожної атаки твої підлеглі атакують тебе, боячись узяти на себе відповідальність. Стало зрозумілим, що потрібно їм делегувати набагато більше повноважень, щоб у критичних ситуаціях вони не панікували, не шукали «пастуха», а приймали вірні рішення і справлялися з кризами.

Я увесь час думав: бізнес працює чудово, є гроші, через п’ять років їх буде втричі більше. Але й моя залежність від справи стане ще більшою і перетвориться на справжнє рабство. Навіщо тоді потрібні такі великі гроші, якщо ніколи жити?

Усвідомлюючи ці загрози я почав шукати вихід. Поцікавився у колег – бізнесменів, як вони упоралися з подібною проблемою. З’ясувалося, що ніяк. В усіх була та сама ситуація. Я зрозумів, що хоча ця «хвороба» і однотипна – рецепта для лікування немає. Почав відвідувати різні тренінги і навчання. Переважна більшість цих навчань ніяк мені не допомогли. І лише один тренінг дав  розуміння, що робити далі – система «Результат» Віктора Юшина. Я досі вдячний йому за те, що побачив вихід із замкненого кола.

Щоправда, ті знання, які я отримав під час навчань, були суто теоретичними. Спробував застосувати отримані рецепти на власній фірмі і мало не втратив фірму. Тому довелося синтезувати з класних теорій і мого досвіду практичні інструменти і рухатися обережно і послідовно. На якийсь час фірма перетворилася на експериментальну лабораторію, кожен з інструментів я тестував, не намагаючись одразу «перекроїти» все.

Одним з інструментів, про який я дізнався від Віктора Юшина, були організаційно – діяльні ігри, які започаткував філософ і методолог Георгій Щедровицький. Я вивчив його роботи, створив авторську версію такої гри і неодноразово проводив її для власного колективу. Цей чудовий інструмент дозволив залучати команду до вирішення складних проблем у бізнесі, об’єднав людей краще, ніж будь – які одноосібні зусилля лідера, навчив усіх нас слухати один одного і приймати навіть протилежні точки зору. За допомогою ігор я запустив потужний процес  командоутворення і зумів створити на фірмі унікальну атмосферу єдності, взаємної поваги і підтримки. Як перша особа в компанії навчився бачити ситуацію не крізь призму власних ілюзій, а об’єктивно, цілісно і об’ємно.

Тестування інструментів і втілення новацій тривало з 2003 по 2005 рік. Впродовж цього періоду і народилася автономна система управління бізнесом «Єдність», яка дала мені довгоочікувану свободу.

У 2005 році я вже приходив на роботу на півдня. Система показала себе прекрасно: все працювало чітко без мого втручання. Потім життя мене закинуло на Помаранчеву революцію, я переїхав до Рівного і почав з’являтися на фірмі 3 – 4 рази на місяць. Згодом – раз на три – чотири місяці.

Можна сказати, що так я реалізував обіцянки, які дав собі у літаку в далекому 1991 році: я перестав бути бідним і залежним, залежним навіть від власного бізнесу. З тих пір я провів десятки ігор, допоміг втілити автономну систему управління бізнесом іншим підприємцям, зумів реалізувати власні мрії, присвятити час особистому розвитку і проектам, які мене цікавлять і надихають.

У своєму житті я багато разів міняв траєкторію руху. І не боявся цього робити і починати з нуля. Я був радянським функціонером і підприємцем. Пройшов усі бізнес – сходинки: малий бізнес, середній, великий і дуже великий. Був політиком, маю 12 років депутатського досвіду, працював у місцевій владі. Створював організації різних форматів і профілів і завжди робив це успішно. Кожного разу я ставив перед собою чітку і зрозумілу ціль. Якщо мені бракувало грошей – я будував структуру, яка забезпечувала мене доходами. Якщо підводило здоров’я – організовував своє життя так, щоб усунути причини такого стану, а не лікувати симптоми. Прагнення соціального успіху теж реалізував у повній мірі. Багато часу присвятив власному інтелектуально – духовному розвитку, адже без мислення і сповідування вічних цінностей складно побудувати щось дійсно життєздатне.

І, знаєте, усе це було варто здійснити лише заради одного: щоб віднайти власну формулу щастя. Людина щаслива не тоді, коли вона женеться за тим, чого їй саме зараз бракує. Не тоді, коли вона досягає поставлених цілей або виходить переможцем з чергової життєвої кризи. Людина щаслива лише тоді, коли вона зуміла гармонізувати усі сфери свого життя: фізичну, матеріальну, соціальну і духовно – інтелектуальну. Єдиним дійсно цінним ресурсом насправді є час і витрачати його варто лише на досягнення такої гармонії.